Сьогодні: 12 серпня 2020 року - середа

wordpress themes.

МУСИШ ЖИТИ

Нічне небо схилилося над землею, загадково виблискуючи зірками. Ось з великої темної хмари несміливо, крадькома виглянув місяць, немов посміхнувся всім, заховався ненадовго, щоб з часом засяяти в повну силу своєї незрівняної краси.

Місячне сяйво освітило все живе і неживе. Яка дзвінка тиша стоїть на землі в січневу морозну ніч! А які дивні зірки на небі, як манять вони, притягують до себе, розмовляють з тими, кому не спиться в загадкові зимові ночі! Чому люди так рідко звертають увагу на небо, чому не відривають поглядів від землі і не милуються неземною красою? І чому в останні свої подихи ти дивишся вгору і чи не вперше розумієш, яке це диво — жити, дихати, любити, відчувати, мріяти…

Про це думав, вже не стримуючи сліз від гострого болю, який сковував все тіло, поранений Михайлик Соколовський, лежачи на станційній платформі Крут 29 січня 1918 року. Ще вчора ввечері він, веселий, сповнений надіями, учень шостого класу гімназії, прощався на залізничному вокзалі із старшою сестрою. Чи жалкував він про те, що вступив до Помічного куреня Січових стрільців? Жодного разу! Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 року з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Святого Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи.

Вони, молоді, але сповнені таких сильних патріотичних почуттів, не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Зберегти, не дати знищити її, країну, захистити серце України – Київ! Вмерти, але не зрадити. Кожне обличчя палало рішучістю, ніякі вмовляння матерів, сестер, рідних безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави. Під спів «Ще не вмерла України» ешелон рушив на північ. В останню путь… В забуття?

Чи можуть піти в забуття ті, хто вмирав за Україну? Чи хтось згадає їх, безіменних героїв, які обірвали свої життя заради нас? А його, зовсім юного Михайлика вже з ніжністю обіймає смерть, визволяючи від болю, холоду, жахливих картинок страшної різанини з більшовиками, крові, страху, гуркоту пострілів, пекла на землі. І тільки зірки схилилися у пошані,  крізь нічну тишу ледь чутний ніжний матусин голос співає колискову, вже минув біль, і по місячній доріжці щасливий хлопчик біжить до найріднішої своєї матусі…

Час невблаганно стирає все, спогади, надії, людей. Час змінює все і змінює нас. Та є те єдине, цінне, вічне, що залишає слід на цій землі. Пам’ять. Вона жорстка і жорстока, справедлива, руйнівна і невблаганна. Вона вимагає сплати і спокути. Буває, що розплачується теперішнє, а спокутує майбутнє.

Не зрадь те, що тобі рідне, що завжди з тобою, в твоєму серці. Вистояти, витримати заради того, що тобі близьке, що є твоїм життям… Мусиш жити!

Цими словами проводжала мати свого сина Андрійка у серпні 2014 року до армії боронити рідну землю. Стримувала сльози, перехрестила, і тільки вийшов з хати, впала на коліна та благала всіх святих врятувати, захистити від ворожої пулі, повернути сина додому, до рідного тернопільського села. Не вберегла, не захистила синочка, не врятувала, коли потрапив з побратимами в Дебальцевий «котел».

Український воїн Андрій Капчур загинув під час бою 25 січня 2015 року. І його прийняла смерть у свої холодні обійми, забрала із собою ще одну душу українського бійця. У цьому бою українським військовим вдалось знищити 3 танки та частину живої сили терористів. Тоді ж загинули старший лейтенант Сергій Свищ, старшина Олександр Венгер, солдати Адальберт Ковач, Олександр Леврінц, Федір Лопацький, Володимир Питак. Довший час Андрійко вважався безвісти зниклим. Тіло Андрія Капчура знайшли лише у травні 2015 року та опізнали за ДНК-тестом. Поховали героя 19 серпня 2015 року на цвинтарі в рідному селі біля могили Борцям за волю України.

І як майже сто років потому все так само зачаровано сяють зірки, своїм загадковим сяйвом вкриває січневий місяць міста і села, все живе і неживе…Скільки їх, українських захисників, загинуло, полягло в боях! Сотні, тисячі, мільйони? Хто порахує? Як? Та всі вони – безсмертні, всі вони – живі в наших думках, коли ми їх згадуємо, не знаючи імен. Вони живі в серцях тих, хто пам’ятає. Вмирають не люди, а надії. Миру вам, люди, і надії! Живіть…Живіть за кожного, хто загинув в тих вже таких далеких революційних роках, хто гине зараз, в період незалежності нашої держави.

Не замете снігами пам’ять української нації, не розвіє вітер пекучий біль і  страждання, не змиють дощі гіркі сльози українських синів і дочок, які поклали життя заради держави. Українська земля прийняла своїх дітей, розкрила широкі обійми, сховала від болю, аби не страждали. Та не скориться наша нація, не втратить своєї гідності, не стане на коліна, переживе всі біди  –  війни,  знущання та  вистоїть, виживе, зкине з себе кайдани.

Ти тільки пам’ятай… І ти мусиш жити!

Аліна ФЕЙЗУЛЛАЄВА, 

учениця 11 класу

Терпіннівської ЗОШ IIII  ступенів,

Мелітопольський район, 

Запорізька область,

(учитель історії

Сечкар Юлія Олександрівна)

Від редакції.

Твір Аліни ФЕЙЗУЛЛАЄВОЇ публікуємо в рамках літературного конкурсу «Рідний край», який проводить  газета  «ПРИМІСЬКЕ ЖИТТЯ». 

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.