Сьогодні: 09 квітня 2020 року - четвер

wordpress themes.

ДОСИТЬ ГОВОРИТЬ ВІДМОВКАМИ ТА ВИПРАВДОВУВАТИСЯ МАЛЕНЬКОЮ РОЛЛЮ

«Нам було абсолютно все одно: не маючи нічого, мати всьо».

                                     Скрябін

Доволі іронічним здається мені те, що я пишу це у день, коли п’ять років тому у невеликому містечку під Львовом був похований Кузьма Скрябін. Тематика твору, який має розростися на кілька сторінок: мій рідний край. Про конкурс, оголошений газетою «Приміське життя», прочитала випадково. І так захотілося висловити і свою думку…

Напевно, більшість  надісланих вам творів будуть вміщати у себе нотації про те, яка ж у нас країна: для когось – найгірша, для когось – сліпо найкраща. Що ж ця країна означає для вас самих, для мене, означала для музиканта Кузьми Скрябіна? Чи взагалі правильно буде називати Кузьму музикантом? Безсумнівно, правильно.  Але, напевно, лише в тому випадку, якщо це буде звучати десь в  Білорусі, Польщі, чи будь-якій іншій країні. Для нас же він хіба просто музикант? Ця людина не була політиком, послом, журналістом, адвокатом, суддею, але за роки своєї творчості змогла зробити більше, ніж окремі особи, які працюють у вищезгаданих галузях. Я кажу не про якісь здобутки в парламенті, я не маю на увазі виведення країни на новий рівень, я кажу про речі набагато простіші. Я кажу про любов до своєї країни, до рідного краю. Про любов до усіх мінусів, прогалин, любов до народу та відверті намагання зробити  народ кращим за допомогою музики, за допомогою текстів пісень, слів.

Давайте відкинемо почуття обов’язкової любові до Батьківщини, яку нам вкладають у голову ще з дитинства, і подивимось на все критично. Все почало змінюватися шість років тому, але, що ж маємо сьогодні. Хіба багато змінилося? Система змінилася? Ми змогли  помножили все на «-1», щоб та ж система стала іншою? У кого вийшло? Ми змінили президента, ми змінили уряд, ми змінили думки кількох поколінь, але хіба цього достатньо? Як на мене – ні! Хтось може сказати, що все, що робили попередні правителі не можна змінити за шість років, занадто мало часу, занадто мало «правильних» людей, занадто мало грошей, смітників, розуму та ще чогось.  Але, думаю, всього достатньо, а от відмовок забагато. Я ніколи не поважатиму суспільство, яке говорить відмовками, намагається виправдатись маленькою роллю у цьому світі, країні, у своєму місті, селі. Такі люди створюють навколо себе морально зіпсовану атмосферу. В ній жити складніше.

Хотілось би процитувати президента Чехословаччини (1992-2003 рр.)  Вацлава Гавела: «Не можна обвинувачувати колишніх правителів буквально у всьому не лише тому, що це буде неправдою, а ще й тому, що це не зможе звільнити кожного з нас від того обов’язку, який стоїть перед нами нині, а саме діяти незалежно, вільно, розумно і швидко. Не варто тішити себе ілюзіями: найкращий у світі уряд, найкращий президент самі по собі зробити багато не можуть. Було б марно сподіватися, що тільки вони вигадають якийсь загальний рецепт вирішення наших проблем. Свобода і демократія дають можливість брати участь у суспільному житті, отже, й покладають відповідальність на усіх нас…».

Варто було б зрозуміти, що зацікавлені у «системі» люди не змінять її. Нехай це прозвучить, як аргумент великого фаната Теорії Всесвітньої Змови, але хіба період від надання нашій країні незалежності до сьогоднішнього дня не яскраво це демонструє? Давайте проаналізуємо: ми змінюємо президентів, уряди, олігархів, але щось не виходить змінити країну  в цілому. Може, через те, що країна  – це не парламент, це не президент, це не олігархи. Країна – це народ. Всі люди, які тут живуть, працюють, платять податки, створюють свою історію. Змінивши владу, ми не змінимось самі. Ніхто не хоче докладати  зусиль і змінювати свою точку зору. Змінити владу простіше, ніж змінити себе. Хіба влада відповідає за чисті вулиці, хіба влада відповідає за нетолерантний народ, хіба влада відповідає за те, що хтось дозволяє красти, чи підробляти важливі документи? Ми відповідаємо за себе, за своїх друзів і рідних самотужки. Принаймні, маємо так робити, але і на це у деяких знайдеться відмовка.

Як я ставлюся до свого Рідного Краю? Гарне питання, але відповідь на нього важко назвати надто патріотичною. Я можу поділити всю нашу країну на фрагменти чи, точніше, складові: народ, культура, природа, екологія, політика, умови життя, історія. Майже в усьому  я бачу і прекрасні, і жахливі сторони. У деяких жахливі перевищують «допустимий поріг», у інших – навпаки, а деякі з’єднали у собі і найкраще, і найгірше. Візьмемо для прикладу народ. Наш український народ. Хіба ви не погодитесь, якщо я скажу, що він поєднав у собі і найкращих, і найгірших? Я поважаю людей, які стоять на Донбасі під  кольорами українського прапора, людей, які колись так само стояли під Крутами, людей, які самотужки, з останніх сил змінюють всіх нас піснями, віршами, репортажами, блогами, передачами, але я можу впевнено заявити, що давно ненавиджу людей, які не віддають собі звіту над  вчинками, які вбивають своїх же людей, які рубають дерева, смітять, брешуть та перекреслюють все, що  будується всією країною.

Людина може навіть полюбити те, що причиняє їй біль? Знайдіть мені людину, яка щиро любить осіб, які кожен день регулярно дають їй копняка, ставлять синець чи принижують за бідність…

Я люблю рідний край, мою Україну, хай навіть не надто сильно. Вона спричиняє мені біль і я не в змозі стати винятком і полюбити те, що робить мені боляче. Я думаю: ця країна, система цієї країни вбила занадто багато людей і продовжує робити те ж саме. Це продовжується не тільки на фронті. А коли літні люди помирають на смітниках, не маючи квартир, коли помирають діти через невиліковні хвороби, коли журналістів вбивають за правду…

Я щиро хочу змінити  щось, зробити  свій рідний край кращим, згладити різкі повороти історії, але насправді це трохи страшно. Я не хочу ставати частиною порядку. Кожного разу доріжки мого розуму приводять мене до Кузьми. З його яскравої особистості почала, його баченням світу і завершую. Ця людина порушила порядок і сказала правду, а потім система в образі молоковоза вбила його. Я не знаю, був то нещасний випадок, чи сплановане вбивство, але одне я знаю точно: ця людина не заслуговувала померти так. Припустімо, що це був не нещасний випадок і через це постає питання: а у іншій країні на нього чекало б щось інше? Думаю,так…

Я хочу стати журналістом і писати про те, що зможе пролити світло на правду, але, на жаль, ця країна не дає мені гарантії того, що я разом зі своєю правдою буду жити довго. Ця думка точно тривожить не тільки мене, а й мою родину.  Але я б щиро хотіла, аби це змінилось.

Давайте змінюватись! Вже настав час. За цю ідею померло надто багато наших людей. Саме час зробити так, щоб це число не ставало більшим. Давайте поважати тих, хто помирав, змінюючи, і будемо звикати змінювати і жити щасливо в рідному  краї.

Суспільство – це відображення влади, влада – це обличчя суспільства. І в усьому, що відбувається, можна, без винятку, звинувачувати кожного. Правда, як ножем хліб, завжди ріже, хто б її не говорив: журналіст, співак чи адвокат. Світ – це одвічна боротьба правди із ненавистю, добра зі злом.

Настя БАГІНА,

учениця 10-Б класу

Житомирського екологічного ліцею №24

Від редакції.

Ессе Насті Багіної публікуємо в рамках літературного конкурсу  для учнів шкіл та гімназій.

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.