Сьогодні: 01 червня 2020 року - понеділок

wordpress themes.

РАЇСА ШУЛЬГА: «Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ПОПАЛА В ПЕКЛО…»

Ситуація довкола розповсюдження нового коронавірусу, евакуації українців з Китаю нагадала події 1994 року, коли в розпал епідемії чуми в Індії на аеродромі в Озерному приземлився пасажирський літак з Делі.

Щоб не створювати паніки в Києві, рейсовий літак вирішили посадити на військовому аеродромі в Озерному. На базі Житомирської районної лікарні був  створений спеціальний  госпіталь, щоб у разі виявлення хворих на чуму змогли локалізувати її розповсюдження.

Редакція «ПРИМІСЬКОГО ЖИТТЯ» відшукала очевидицю тих подій – Раїсу Петрівну ШУЛЬГУ, яка  працювала старшою медичною сестрою інфекційного відділення Житомирської районної лікарні.

– Це був жовтень 1994 року. Пацієнтів районної лікарні за ніч евакуювали в медичні заклади Житомира. За мною з роботи приїхала додому десь о п’ятій ранку машина, потім я  побачила, як багато машин швидкої допомоги було біля райлікарні у Станишівці, – згадує Раїса Петріна Шульга. – Так як я працювала старшою медичною сестрою інфекційного відділення, мене разом із завідуючим відділенням викликали в створений штаб, де вже було керівництво області і представники міністерства охорони здоров’я. Говорили про те, як створити у відділенні умови на випадок виявлення  пацієнтів  з підозрою на чуму.

Коли зібрали весь персонал і запропонували працювати, усі відмовилися.

Мене із завідуючим викликали в штаб, просили вмовити медичних працівників працювати в новоствореному госпіталі.  Коли в черговий раз повернулася  у свій кабінет, на столі лежали заяви усіх працівників на звільнення. Люди злякалися небезпечної хвороби і готові були звільнитися з роботи.

Лікарня охоронялася по периметру, контролювалися  усі входи та виходи.

У штабі були занепокоєні, що не можуть забезпечити медичним персоналом госпіталь. Головний лікар  районної лікарні  Олександр Юхимович  Місюров просив мене знайти людину, яка б могла працювати адміністратором госпіталю. Бажаючих не було, медичні працівники залишили територію лікарні. На прохання головного лікаря  я погодилася працювати адміністратором госпіталю, не знаючи, що мене чекає. Додому мене вже не пустили, навіть щоб взяти необхідні речі.

З Одеси був викликаний кандидат медичних наук, фахівець з особливо небезпечних інфекцій. Він відмовився поселитися в районній лікарні, його розмістили в дитячій обласній лікарні, де й  облаштували лабораторію.

Серед пасажирів небезпечного делійського рейсу були родичі керівництва України. Їм були створені всі умови для комфортного перебування в госпіталі.

До приїзду в лікарню пасажирів літака я одягла протичумний костюм, який був явно не мого розміру,чоботи резинові  43 розміру. У всьому цьому потрібно було ходити по поверхах. Це було дуже важко.

Всіх пасажирів літака, а це 250 чоловік, серед них українські бізнесмени, індійські студенти, які навчались у вузах України, а також два екіпажі  потрібно було розмістити по поверхах та організувати умови для їхнього проживання.

Крім того,  необхідно  було підготуватися до знезараження, зробити дезінфікуючі розчини, навчити солдатів ними користуватися.

Я зрозуміла, що попала в пекло.

Спостерігали за станом здоров’я пасажирів літака  два лікарі-інфекціоністи. З індійцями важко було спілкуватися, вони не розуміли нашої мови. Правда, один студент третьокурсник хоч якось володів російською і завдяки йому вдавалося дізнаватися, чого хочуть індуси.

На третій день при ранковому обході у одного студента виявили підвищену температуру. Студент був родом зі штату Індії, у якому було найбільше захворювань на чуму. У всіх виник страх. Нам одразу привезли багато протичумних костюмів, ліки, які потрібно було пити для профілактики. На щастя, у студента була застуда.

Єдиним зв’язком з навколишнім світом був один телефон в приймальному відділенні, по якому  зі мною зв’язувалися  зі штабу та різних міністерств.

Одразу не могли вирішити питання з харчуванням індусів, адже вони свинини та  яловичини не їдять. На третій день завезли курятину, індуси жадібно їли, досі пам’ятаю студента, який похапцем запихав собі їжею рота.

Коли заговорили про знезараження літака, серед пасажирів почали виникати сварки. До мене висловлювали претензії, запитували, чим будуть  проводити знезараження.

З Одеси виїхав спеціальний автомобіль, оснащений обладнанням для знезараження літака.

Особливо нервували бізнесмени, адже в літаку знаходилися їхні речі та вантажі, серед яких були й закуплені ліки. Вони переймалися тим, що після дезактивації  їхній товар може стати непридатним . Вони все ж таки домоглися, щоб автомобіль з Одеси  з напівдороги повернувся назад. А з Угорщини прислали  спецавтомобіль  з іншими складовими для дезінфекції.

Коли охорона дозволила випустити на аеродром два бізнесмени, два пілоти та два студенти,  зчинився бунт,  усі бізнесмени вимагали, щоб  бути присутніми при знезараженні літака. Натовп кинувся до дверей, однак охорона його зупинила.

Як розповідав командир літака,  борт був перевантажений більше ніж у два рази, він ледве відірвався від злітної смуги аеродрому в Делі.  Українські бізнесмени «запакували»  літак саму зав’язку.

Однієї ночі я почула чийсь плач. У коридорі в куток  забився студент індус і плакав, у нього вкрали гроші, які були призначені на оплату за навчання. Він плакав і кричав на всю лікарню. Студенти були вихідцями з різних каст, а тому між ними вибухнула сварка. Гроші знайти не вдалося. Допомогти  обкраденому студенту його  земляки  відмовилися.

Я не спала жодної ночі протягом  карантину, який тривав сім діб. Мене заспокоювали: потерпи, скоро це закінчиться і тобі віддячать за роботу.

Серед пасажирів літака була дружина посла Індії в Москві зі своїм одинадцятилітнім сином. Якось до мене звернувся хлопчик і кивнув, щоб я зайшла до них в палату. Жінка скаржилася на біль в животі.  Я оглянула її, була підвищена температура. У жінки був приступ гострого апендициту. Доповіла в штаб, але ніхто з хірургів не погодився зайти в госпіталь. А до закінчення карантину  залишалось  ще три дні. Протизапальні препарати, які я дала індійці, допомогли, біль зник. Коли їй покращало, вона попросила подзвонити своєму чоловікові. Потім вона записала мої дані  і сказала, що її чоловік віддячить за надану допомогу.

Мені було відомо, що до Житомира згодом приїздила машина з Москви з подарунками, але ми нічого не отримали.

Після карантину, слава Богу, хворих на чуму не виявили,  усіх, хто був задіяний у цих екстремальних подіях, викликали в обласну адміністрацію і подякували за професійне виконання своїх обов’язків.  Я отримала подарунок – пилосос.

Записав

Олексій ПРОЦЕНКО

Від редакції.

Раїса Петрівна Шульга  досі працює в Житомирській районній лікарні. Її стаж медичного працівника – понад 50 років, з них 11 років була старшою медичною  сестрою інфекційного відділення районної лікарні, 20 років – головною медичною сестрою. Раїсі Петрівні присвоєно звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України».

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.