Зі спогадів Чичук Ганни Василівни

Мої батьки жили на хуторі Кудрявець поблизу села Іванівка. В 1910 році поміщик Арм продав землю людям. Люди почали зводити оселі і займатися сільським господарством. Після революції почали встановлювати нові порядки.

В тридцяті роки почалася колективізація, всіх заганяли в колгоспи. Наша сім’я була багатодітною. Батько з мамою виховували шестеро дітей. Мій батько вважав себе селянином-середняком. Мав коней, четверо корів. Мати вступила в колгосп, а батько не хотів. У нас все забрали в колгосп силоміць і розкуркулили. Батько занедужав, з кремезного чоловіка залишились одні кості. Під час голодовки 1932-1933 років були величезні проблеми з їдою. Картопля не вродила. Ми їли лободу. А на Трійцю в нас вкрали ще й корову. І ми залишилися без продуктів. У ту ніч батько в хліві спав, караулив корівку, але злодії зробили підкоп і вкрали корову. По гарячих слідах в лісі знайшли вже вбиту нашу корову з якої обрізали м’ясо та вим’я.

У той час нам хотілося дуже їсти. Мама ховала за пазухою картоплю, яку приносила з роботи. То були зрізки – лушпаї. Ми їли бур’ян. У всіх дітей були сині животи і тоненькі ніжки, хворіли рахітом.

Батько мій Василь Михайлович був учасником Першої світової війни, був нагороджений Георгіївським хрестом за бойові заслуги. А перед смертю сказав матері: «Не журися жінко, буде врожай і будуть ситі наші діти». Його завезли в лікарню, там і помер в 1933 році, похований на Смолянському кладовищі в м. Житомирі.

У нашій сім’ї залишилось шестеро дітей: Василь – 1918 року, Надія – 1921 року, Павло – 1923 року, Ольга – 1925 року, я – Ганна – 1928 року, Антоніна – 1930 року.

Ми всі вижили, дякуючи Богу і батькам. У 1933 році помер мій хрещений батько Антонюк Іларіон. Пам’ятаю, коли в сусідів помирали від голоду діти, ми ходили дивитися на мертвих, вони були худючі і голі, їх хоронили прямо біля хати. Приходилось їсти лободу і м’ясо кротів. По вулиці ходили голодні діти, прохали дати хоча б жменьку їжі.

Всі ми пішли в колгосп працювати, будучи малолітніми дітьми, лише сестра Ольга пішла в найми до куркуля.

В 1939 році зібрали всіх хуторян і повідомили, що будуть переселяти в Іванівку (Янушевичі). Переселили.

У школі я дуже добре вчилася, мала похвальні грамоти. В 1947 році закінчила школу і мене запросили на роботу піонервожатою в Іванівську школу. Я вступила до Бердичівського педучилища. Мене прийняли після закінчення навчання в Березівську спецшколу. Згодом закінчила Київський інститут ім. Горького. Згодом я вийшла заміж за Миколу Чичука. Батько його загинув на фронті під Полонним.

Ми з чоловіком жили щасливо. Побудували будинок і виховали двох дітей. Донька Олена – закінчила інститут, працювала вчителем в спецшколі – нині на пенсії, син Михайло – водій, працював в «Сільгосптехніці» та лісгоспі – нині на пенсії.

Я добре пам’ятаю Велику Вітчизняну війну. 9 липня 1941 року німці заїхали в село на мотоциклах з прапорами. А перед цим нас попередили: копайте бліндажі і ховайтесь, бо будуть бої. Коли німці зайшли, то вони почали грабувати місцеве населення. У нас в хліві забрали 19 курей і викопали картоплю на грядці, на якій ми встигли позривати цвіт, щоб вони не догадались, що картопля дозріла. Різали свиней, а шкури викидали. Мама посмалила ті шкури і варила холодець, так і виживали.

Згодом німці почали насильно забирати молодь на примусові роботи в Німеччину.

Моя сестра Ольга (1925 р. н.) ховалася від німців, стояла годинами в комині. В селі були поліцаї. Хто здавав німцям молодь, той отримував винагороду – 5 кг муки. Німці пішли далі на фронт. А наші поліцаї глумилися над населенням. Щоб врятувати сестру Ольгу від рабства, мати варила відвар з двох літрів махорки, який вона випивала. В неї пухли від цього ноги і її забракували. Вона пережила війну і прожила 91 рік.

Пам’ятаю, як німці під час війни розстрілювали понад дорогою наших солдатів.

У село приходили полоненні солдати, падали на коліна і благали: «Мамочко, пусти переночувати». Ми їх пускали в хату, а вранці вони одівали свої пілотки на голови вже без зірочок і йшли.

Під час війни староста давав на сім’ю два кілограми муки. А нашого брата Павла все-таки забрали в рабство в Німеччину.

Нам довелося пережити ще одну голодовку в 1947 році. Було голодно, важко, але люди не пухли з голоду. У нас вдома були жорна і ми мололи крупу.

Наше дитинство було голодним і босим. Ніколи не думала, що у нас буде ще одна війна з Росією сьогодні.

Пам’ятаю, як пішла до школи, сама пошила собі чуні, сама собі ще й нині шию валянки. А коли йшла на роботу, купила собі валянки та калоші. Одежа була полотняна, я соромилась дуже. Заробила грошей, купила одежу, простині. Сама пошила ватне одіяло.

Я працювала в спецшколі. Дітей дуже любила. Діти казали: це наша друга мама. Я дуже любила свою професію. Якщо учень потрапляв у лікарню, я відвідувала його. Для мене діти були понад усе. Мені не потрібно слави. Найдорожче те, що мене цінували діти, провідували в день мого народження. Батьки дякували мені за піклування їхніх дітей.

Пропрацювала я 44 роки.

Нагороджена двома грамотами: Міністерства освіти та грамотою облвно.

Усе життя багато читала. Пригадую рядки Ліни Костенко:

«А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя — це те, що відбулось?»

Нині маю четверо внуків. У сина – донька Інна, та син Микола, у дочки – син Руслан, та донька Олександра. Є вже навіть правнуки: у сина – Анна, у дочки – Марина і Володимир.

Прожила з чоловіком Миколою Михайловичем більше 50 років. Він помер у 2005 році. У Березівці живу з 1952 року.

Пишаюся тим, що я ще й була позаштатним кореспондентом Житомирської районної газети, яка міняла свої назви. Нині виписую «ПРИМІСЬКЕ ЖИТТЯ».

Давно на пенсії, працюю на городі, саджаю картоплю, гарбузи. Над усе люблю квіти, особливо чорнобривці, росте у дворі калина.

18 грудня цього року зустріну своє 90-річчя.

Закінчу свою розповідь віршем Марії Грицан:

Блаженний, хто діждався сивини,

Хто на руках встиг потримати внуків,

Хто мудрості торкнувся глибини,

Скупавши в ній свої душевні муки.

Блаженний, хто дістався до зими,

Хто встиг в комори врожаї зібрати,

Хто зміг іще і правнукам своїм,

Душі своєї, мудрість передати.

Блаженний той, кому дозволив Бог,

Дитячий хліб не їсти, та діждатись.

Хто може ще, із судженим своїм,

Про щось у хаті тихо сперечатись.

Бо старість – скарб, дарований не всім,

Багато хто в житті не встиг пізнати,

Яка велика радість, внуків сміх,

Яке це щастя, правнуків гойдати.

Радійте ж, хто дітей на ноги звів,

Хто зміг дожить, щоб правнукам всміхатись,

Хто, разом з другом тиху старість стрів.

Бо вам назад не страшно оглядатись

Записав

Петро ТАРАСЮК

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах: