Життя, наче чорно–біла вишивка на полотні, лишає спогади веселі та сумні. Вони живуть і житимуть в наших серцях доти, поки існуватиме безцінний зв’язок між поколіннями.

Я згадую розповіді свого дідуся про страшні роки голодомору, які він пережив у 1932-1933 роках, про репресії 30-их, внаслідок яких загинули мільйони українців, про страденне українське село того часу.

Рідне село. Воно розкинулося  на родючих чорноземах і потонуло в грушево-яблуневих садах. На краю села дідусь встановив вказівник, міцний дубовий стовп, на якому можна було прочитати напрямки доріг. Дороги долі вели туди звідусіль: шляхбуд з Пулин, битий шлях з Хорошева, дорога з Житомира через Черняхів.

У давні часи в селі разом з українцями господарювали поляки, чехи, німці. Особливо прославилися вони вирощуванням садів. При дорогах у селі росли сторічні велетенські груші.

Моя маленька батьківщина, земля моїх прадідів, дідів, батьків – село Грушки нині Хорошівського району Житомирської області.

Про це я з гордістю пишу:

Мама в Грушках народилась

На волоці край села.

Там сади вишневі пишні –

В селі майстра-коваля…

Дідусь Козачок Василь Пилипович був грамотною людиною, на той час закінчив 4 класи церковно-приходської школи. Про таких у народі говорили «самородок». Коваль на всі прилеглі села, майстер по металу і дереву. Виготовляв музичні інструменти і розкривав секрети учням, а вони сприймали це, як щедрий скарб. Багато людей приходило до дідуся за допомогою, за порадою.

Ось уривок мого вірша про дідуся:

Вранці батько вже у кузні

Запалив іскру багаття.

Люд несе плуги, підкови

В руки коваля завзяті.

Дідусь гарно співав і грав на музичних інструментах: скрипці, мандалині, гітарі.

Це знайшло відображення у моїй поезії:

Під явором рівчак співав,

На струнах серця вигравав:

Лунала музика далека.

Дідусь сонет на скрипці брав.

Разом з бабусею Устиною виховували трьох доньок. Дві з них, які пережили голодомор 1932-1933 років і Другу світову війну, закінчили Житомирський педагогічний інститут і стали вчителями української мови і літератури. Обидві працювали у Грушківській середній школі. Їхні діти також стали педагогами.

Про маму я пишу:

У батьківській рідній хаті

Взяла донька у майбуття

Те зерно розумне, вічне,

Й пронесла через життя.

Дідусь пишався своїми односельчанами, які були гарними господарями на своїй землі, вміли вирощувати і випікати смачний хліб. Селяни працювали на великих плантаціях хмелю, що приносили їм значні прибутки.

Дідусь згадував про сім’ю господаря-трударя, односельчанина Сивченка Лукаша Прохоровича, дружина якого і п’ятеро їхніх дітей стали жертвами голодомору в 1933 році. Першим від голоду помер старший син Дмитро, який напередодні закінчив з золотою медаллю Грушківську середню школу. Батько Лукаш був репресований, похований у Житомирі на смолянському кладовищі у братській могилі. Нині там стоїть пам’ятник жертвам сталінських репресій.

Розповідь дідуся про замордованих в селі селян-трударів мене глибоко схвилювала, що спонукало до написання вірша «Поліська пісня».       

Там, де річка Ірша починає свій шлях,

Закувала зозуля в зелених гаях.

Я ступила з дороги на рідний поріг:

Дідусева хатина – життя оберіг.

Тут духмяна трава і цілюща вода –

Це дари, що дає наша щедра земля.

Воду п’ю, що віками тече з джерела,

Що вустами дідуся з глибини промовля.

Від порога в жита промайнув діда слід,

Журавля бачу в небі під сонцем політ.

Лине пісня поліська з сивин давнини

Про тернисті шляхи без вини,без вини. 

Символ пам’яті жертв – барвінкову красу –

Ці немеркнучі квіти в саду посаджу.

Принесу до хатини калиновий цвіт.

Лиш любов і сумління врятують цей світ.

Людмила  ЛУЦЕНКО,

вчитель-пенсіонер

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах: