
Життя, наче чорно–біла вишивка на полотні, лишає спогади веселі та сумні. Вони живуть і житимуть в наших серцях доти, поки існуватиме безцінний зв’язок між поколіннями.
Я згадую розповіді свого дідуся про страшні роки голодомору, які він пережив у 1932-1933 роках, про репресії 30-их, внаслідок яких загинули мільйони українців, про страденне українське село того часу.
Рідне село. Воно розкинулося на родючих чорноземах і потонуло в грушево-яблуневих садах. На краю села дідусь встановив вказівник, міцний дубовий стовп, на якому можна було прочитати напрямки доріг. Дороги долі вели туди звідусіль: шляхбуд з Пулин, битий шлях з Хорошева, дорога з Житомира через Черняхів.
У давні часи в селі разом з українцями господарювали поляки, чехи, німці. Особливо прославилися вони вирощуванням садів. При дорогах у селі росли сторічні велетенські груші.
Моя маленька батьківщина, земля моїх прадідів, дідів, батьків – село Грушки нині Хорошівського району Житомирської області.
Про це я з гордістю пишу:
Мама в Грушках народилась
На волоці край села.
Там сади вишневі пишні –
В селі майстра-коваля…
Дідусь Козачок Василь Пилипович був грамотною людиною, на той час закінчив 4 класи церковно-приходської школи. Про таких у народі говорили «самородок». Коваль на всі прилеглі села, майстер по металу і дереву. Виготовляв музичні інструменти і розкривав секрети учням, а вони сприймали це, як щедрий скарб. Багато людей приходило до дідуся за допомогою, за порадою.
Ось уривок мого вірша про дідуся:
Вранці батько вже у кузні
Запалив іскру багаття.
Люд несе плуги, підкови
В руки коваля завзяті.
Дідусь гарно співав і грав на музичних інструментах: скрипці, мандалині, гітарі.
Це знайшло відображення у моїй поезії:
Під явором рівчак співав,
На струнах серця вигравав:
Лунала музика далека.
Дідусь сонет на скрипці брав.
Разом з бабусею Устиною виховували трьох доньок. Дві з них, які пережили голодомор 1932-1933 років і Другу світову війну, закінчили Житомирський педагогічний інститут і стали вчителями української мови і літератури. Обидві працювали у Грушківській середній школі. Їхні діти також стали педагогами.
Про маму я пишу:
У батьківській рідній хаті
Взяла донька у майбуття
Те зерно розумне, вічне,
Й пронесла через життя.
Дідусь пишався своїми односельчанами, які були гарними господарями на своїй землі, вміли вирощувати і випікати смачний хліб. Селяни працювали на великих плантаціях хмелю, що приносили їм значні прибутки.
Дідусь згадував про сім’ю господаря-трударя, односельчанина Сивченка Лукаша Прохоровича, дружина якого і п’ятеро їхніх дітей стали жертвами голодомору в 1933 році. Першим від голоду помер старший син Дмитро, який напередодні закінчив з золотою медаллю Грушківську середню школу. Батько Лукаш був репресований, похований у Житомирі на смолянському кладовищі у братській могилі. Нині там стоїть пам’ятник жертвам сталінських репресій.
Розповідь дідуся про замордованих в селі селян-трударів мене глибоко схвилювала, що спонукало до написання вірша «Поліська пісня».
Там, де річка Ірша починає свій шлях,
Закувала зозуля в зелених гаях.
Я ступила з дороги на рідний поріг:
Дідусева хатина – життя оберіг.
Тут духмяна трава і цілюща вода –
Це дари, що дає наша щедра земля.
Воду п’ю, що віками тече з джерела,
Що вустами дідуся з глибини промовля.
Від порога в жита промайнув діда слід,
Журавля бачу в небі під сонцем політ.
Лине пісня поліська з сивин давнини
Про тернисті шляхи без вини,без вини.
Символ пам’яті жертв – барвінкову красу –
Ці немеркнучі квіти в саду посаджу.
Принесу до хатини калиновий цвіт.
Лиш любов і сумління врятують цей світ.
Людмила ЛУЦЕНКО,
вчитель-пенсіонер