Сьогодні: 10 грудня 2018 року - понеділок

wordpress themes.

«МИ НЕ РАБИ…»

тетер [1600x1200]

Історія з затриманням директора комунальної установи «Тетерівський дитячий будинок-інтернат» Житомирської обласної ради набула величезного розголосу. Були публікації в газетах «Эхо», «Субота». Сам Гончаров Олег Володимирович, який нині перебуває під домашнім арештом, дав інтерв’ю для газети «ПРИМІСЬКЕ ЖИТТЯ», у якому розповів читачам про цю ганебну історію.   

Кореспондент «ПРИМІСЬКОГО ЖИТТЯ» зустрівся з вихованцями інтернату, яких, за повідомленням поліції, начебто примушували працювати на ринку.

Як було ж насправді?

Олександр Фокін:

«Без документів ми сьогодні раби. Ми боїмося, що нас позбавлять дієздатності».

Олександру Фокіну 25 років, він сирота. Спочатку виховувався в школі-інтернаті у селі Гришківці Бердичівського району, у Тетерівському будинку-інтернаті перебуває вже 8 років.

– Коли виповнилося 18 років, почав думати, як мені жити далі. Хочеться зробити щось корисне, як і всі люди. Адже всі маємо право на навчання, на працю, на створення власної сім’ї. Ми ж не будемо все життя знаходитися в стінах інтернату. Мені хочеться самому заробляти гроші, щоб купити те, що я хочу. Бо цих мізерних коштів, які отримуємо, нам не вистачає. Тому й звернувся до своєї хрещеної Олени Олегівни, щоб вона брала мене хоча б іноді на ринок, де вона працює. Я розповів про це своїм товаришам, і вони також захотіли зі мною поїхати.

6 вересня згадую, як страшний сон. Близько 9 ранку на нас налетіли люди з закритими обличчями з автоматами, поліція. Побачивши там полковника поліції Садовського, подумали, що це не до нас, адже він зять молодшої медичної сестри Тетерівського будинку-інтернату, ми його добре знаємо. Неодноразово наші хлопці ходили допомагати йому на будівництві. Він платив нам гроші.

Разом з іншими поліцейськими Садовський кричав на ринку, що ми не повинні тут знаходитись.

Після цього нас відвезли в поліцію. В чому ж ми винуваті? Під час обшуків у нас забрали паспорти і пенсійні картки, які не віддали ще й до цього часу. Яке ж вони мали право забирати у нас документи?

Нас принизили. Без документів ми сьогодні раби.

Хіба ми не маємо права на працю? Ми і раніше ходили до людей в селі Тетерівка, щоб підзаробити. Ми спілкувалися з мешканцями, подружилися з ними, допомагали їм по господарству й отримували за це гроші. У нас є багато знайомих і друзів.

Що ми зробили поганого?

Хочу ще розповісти, що 6 вересня в управлінні поліції нас допитували. Нам ставили запитання: «Чи вас примушували працювати? Чи вас били? Вас годували? Чи директор знав, що ви кудись їдете?»

Ми відповіли, що нас добре годували, ні до чого не примушували, навпаки, ми самі хотіли їхати, директора до відома ми не ставили. І, звичайно, нас ніхто не бив.

Нам вже якусь експертизу призначали, на яку я та мої товариші відмовлялися їхати, поки не побачимо затверджений документ. Тоді приїхав Садовський і почав нас вмовляти, щоб ми поїхали, запропонував за це 200 гривень. Але ми не взяли.

А зараз, коли поліція відібрала наші документи, ми боїмося, що нас позбавлять дієздатності, адже поліцейські назвали нас недієздатними і про це показали на телебаченні.

Однак ми будемо відстоювати свої права.

Микола Москалик:

«Я захищав порядність директора Олега Гончарова».

– Коли нас затримували, то почали питати, як нас звати і звідки ми. Слідча поліції кричала Ользі Олегівні та її чоловікові Олександру Вікторовичу «Відійдіть! Підійдіть! Не дивіться на них!»  

Ввечері 6 вересня нас повезли на допит у поліцію. Мене запитували, скільки мені платили і як часто я бував на Малинському ринку в Житомирі. Я відповів, як все було, їхати хотів сам, мені платили 200 гривень щоразу і годували. Був декілька разів.

То хіба це погано, що я можу заробити такі гроші? Ніяких інших протоколів і заяв, крім свідчень на допиті 6 вересня я не підписував і нікого не оббріхував. Поліцейські чекали від мене, що я щось скажу проти свого директора, ніби він примушував нас працювати. Такого не було. Тому я   захищав порядність Олега Володимировича Гончарова та його доньки  Ольги Олегівни. Бо саме вони мені завжди допомагали.

Так, ми іноді за власним бажанням копаємо людям городи, рубаємо дрова. Ми фізично можемо це робити. Але на сьогоднішній день нам не дозволяють працювати, обмежують наші права, забрали паспорти. Уявіть собі, що в мене був закордонний паспорт і мені, як футболісту, вже довелось побувати в Польщі та Швеції. Я і зараз хочу йти працювати, тільки так я почуваю себе звичайною людиною.

Іван Кунець:

«Вперше в житті я побачив «маски-шоу».

– Мені 34 роки. У вільні дні я шукав роботу, щоб назбирати грошей і купити інструменти для роботи. Для цього потрібні чималі кошти. Та й вдягнутися хочеться гарно.

Саша Фокін домовився з Ольгою Олегівною, яка в нас раніше працювала, що ми можемо їй допомогти на ринку. Два рази ми вже там були, нам подобалось бувати на цьому ринку. Так ось, коли ми приїхали втретє, ми тільки поснідали і кави попили в кафе, ще й нічого не робили, десь о 9 годині до нас підійшли поліцейські й  почали питати, що ми тут робимо?

Коля Москалик відповів, що ми з інтернату. Більше нічого ми не захотіли їм казати, просто стояли мовчки.

Чоловік Ольги Олегівни Олександр Вікторович хотів поїхати, щоб привезти документи, які від нього вимагали, але його не пустили.

Увечері нас відвезли на допит. У протоколі я вказав, що їздив на роботу за своєю ініціативою,  гроші отримував в розмірі 200 гривень. Признався відверто, що в директора на це дозволу я не питав.

Не розумію, в чому звинувачують директора Олега Володимирович Гончарова, адже ми дорослі і маємо право приймати самостійні рішення. Мені скоро виповниться 35 років і доведеться покинути інтернат. Я хочу жити більш самостійно. В нашому закладі планувалось відкрити відділення підтриманого проживання. Для таких хлопців, як я, тоді мені не довелось би від’їздити до іншого закладу, адже тут мій дім. Але поки Олег Володимирович не повернеться, мабуть,  і не відкриють.

– Ми дуже чекаємо на повернення нашого директора! – сказав Іван Кунець.

Ці хлопці мріють мати роботу, мати сім’ю і бути корисними нашій державі. Мізерної пенсії, яку вони отримують від держави, їм не вистачає. Вони всі дієздатні і достатньо розумово розвинені. Це ще нічого не означає, що вони перебувають в інтернаті. Хіба з інтернатних установ не виходять люди, які стають відомими і поважними у суспільстві?

Поспілкувавшись з ними, я побачив, що їх хочуть позбавити останньої надії на повноцінне життя.

А те, що відбувається зараз –  це грубе порушення Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, адже там сказано: «дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності».  

Вірю, що настане час і директор Олег Гончаров, якого так люблять вихованці інтернату, відкриє за підтримки обласної ради відділення підтриманого проживання для них і майстерню, що і передбачає реформа деінституалізації інтернатних установ.

Поживемо-побачимо…

                            Петро ТАРАСЮК

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Follow by Email
Facebook
Twitter
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.