Сьогодні: 24 липня 2021 року - субота

wordpress themes.

Я ТАК ДУМАЮ!

 Потребам міри немає. Це навіть не доводиться. Не варто навіть намагатися. Марно. Це так само вірно, як Божий ранок, котрий наступає лише тоді, коли Бог захоче, а не тоді, коли півень в хліві заспіває. Однак варто пам’ятати народне: «Надміру і свині не їдять». Свині – так. Надміру точно не їдять. А інші? А інші жеруть, не давлячись… Хто вони, ці інші? Де вони взялися? Як вони виглядають? Це «чужі» чи «свої»?

Стає боляче. Дуже боляче. Особливо від того, що надмірне споживацтво творять не «чужі», а «свої». І це шалене споживацтво виникло ніби саме з часу проголошення такої бажаної та  омріяної ще прапрадідами незалежності. Її здобуття окрилювало і надихало, вселяло надію. А як інакше?

Однак, щось пішло не так, не туди. Не настало те, про що мріялося. Не за таке сьогодення проливався піт, а нині проливається кров.

Жах… Напевне. Однак, не скрізь і не у всьому. Але це ж уже більше чверті століття! То коли ж?

Так. Надія і віра ще є. У чому ж тоді проблема? Щось десь змінюється, і лише потроху. Але не так, як могло бути. Адже на час «розвалу» СРСР український економічно-природний, фактичний і потенційний (не реалізований) ресурс дозволяв гори вернути. Чи, може,  не міг? Може, й не був він таким могутнім. Хто його вже нині знає? Є, як є.

Шарахаємося. Це  схоже на геть безпорадні рухи. Радий помилятися…

Напевно, все це повільне і непевне дійство  від того, і насамперед від того, що для досягнення омріяних надій  і реалізації бажань наших пращурів і нас, нині живих, нам всім бракує земної любові, насамперед до всього, що нас оточує. До того, що залишили в спадок батьки, а їм  їхні  батьки. До того, що всі заразом нищимо, ганьбимо і грабуємо.  Причому, у цьому процесі одні таким чином збагачуються, а інші (їх багато) поневіряються.

Бракує простої  людської любові  один до одного і, в першу чергу, до всіх оточуючих. До різних: «білих», «червоних», «чорних»  і не зовсім… До всіх, кому Бог дав на життя.

Віра, що є повсякденною подругою Любові та Надії в свідомості українця, є не лише характерною рисою всього українського народу, а й характерною його ознакою. В останні часи, на жаль, серед нас стало більше  байдужості, черствості, жорстокості. Звісно, що не у всіх. Але це непокоїть і хвилює. Байдужість – страшна річ. Вона народжується там, де втрачаються  сили. Тобто Віра. Втрата її помітна. В будь-що. Може, це й перебільшення, але, – це мої особисті висновки та спостереження. Якщо перегнув, вибачте.

Однак, такі вже ми є, що віримо всім  і кожному, скрізь і деінде. По-всякому… Скоро знову віднайдеться чимало таких, хто схвально відгукнеться на зняття заборони щодо продажу  сільськогосподарських земель, в черговий раз покладаючи сліпу надію на те, що саме таке зняття є останньою проблемою на шляху до райського життя. І  що воно, це таке щасливе життя, настане саме тоді і тільки тоді, коли розпочнемо продавати землю. Землю, на якій родив і родить хліб… Хліб, що всьому голова. Однак, він – Хліб, родить лише на тій землі, де про неї дбають, де її  люблять, шанують і оберігають.

Я так думаю…

За неї  постійно точилися і точаться війни, які зазвичай розпочинаються (в більшості і в останні часи) не самими  воюючими пізніше сторонами, а тими,  хто є третіми і знаходяться  ніби в норі, в тіні, за лаштунками брудної справи. Які  потихеньку і з посмішкою (ледь помітною)  час від часу підливають масло у вогонь, створюючи ілюзію гасіння. Зазвичай, вони і «чужі», і «свої». Про таких, як правило, дізнаються набагато пізніше. Після скоєння біди чи лиха.

Історія.

То невже знову поведемося на цю, не зовсім нову, але знову озвучену  пропозицію щодо продажу земель сільськогосподарського призначення? Вочевидь, виникає наступна думка, а з нею і запитання: «Шановні народні депутати! Якщо у нашій країні парламентсько-президентська форма управління країною, то, може, стане у вас мужності і сміливості вдруге звернутися  до своїх виборців, (перший раз ви зверталися під час виборчої кампанії, звісно, що це стосується не всіх, є винятки), і відверто їм нагадати, де у ваших  передвиборчих програмах зазначено, що ви, ставши народним депутатом, прийматимете рішення, щоб було знято в Україні  мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Прошу. Будь  ласка. І  якщо так було, тоді Народ знатиме і зрозуміє, що він знову зробив чергову помилку. На жаль. Якщо ж цього немає, то побійтеся Бога. Хоча б зараз. Ще не пізно. Ідіть і кайтеся перед своїми виборцями, що Біс поплутав навіть розглядати чи обговорювати питання про продаж української землі. А якщо, не дай Боже, цей Біс геть Вам поплутав мізки і вами буде прийнято таке рішення  щодо зняття мораторію, то це буде не чим іншим, як зрадою. Віра  у вас, народних обранців, на сьогодні і так є рівною майже нулю. Бо те, що ви з нами, виборцями, дозволяєте робити та коїте, не піддається будь-якому здоровому усвідомленню та порівнянню з будь-чим подібним у світі, в тому числі і щодо відповідності сьогоднішніх ваших рішень з вашими передвиборчими гаслами та програмами.

Прийдіть до тих, хто вас обирав. Найдіть в собі  сили зрозуміти своїх виборців у їхніх прагненнях та помислах. Спробуйте оцінити рівень нинішнього їх життя. І, якщо вам все це не байдуже,   спробуйте запропонувати  Народу проект правил, умов, гарантій щодо майбутнього ринку земель сільськогосподарського призначення. Може, ви при цьому десь помиляєтеся, чогось не розумієте. Але дайте можливість українському народу і поки ще довірливому люду оцінити ваші проектні пропозиції і дати  цьому свою оцінку. Спробуйте побачити  у своєму Народові свого помічника. Оцініть ті народні пропозиції, що надійдуть вам з усієї країни і зробіть так,  як саме того хоче ваш Народ. Впевнений, помилок не буде. Всі ми від вас такого діалогу не лише давно чекаємо, а й надіємося, що він має відбутися.

А ти, мій любий і довірливий Народе, будь ласка, подумай і прийми виважене рішення щодо необхідності зняття заборони. Це надто важливо і відповідально.  Насамперед  перед дітьми та онуками, і тими, хто віддав життя за цю Богом дану та  ще не сплюндровану землю.

Щодо всього цього пропоную розглянути наступне, що, можливо, переконає всіх нас у тому, що мораторій має бути продовженим.

Нам озвучать середню  орієнтовну вартість 1 га сільськогосподарської землі, приміром, в 20 тис. грн. За нинішнім курсом це 727-582 $. А в США 1 га солончаку, на якому нічого зовсім не росте, можна придбати приблизно за 30 тисяч  американських доларів. Тобто нині ця «мертва» земля в Америці вартує  за нинішнім курсом  825 тис. грн. Це у  41,3 раза дорожче за наш живий гектар  землі. Хіба це не приклад патріотизму  і любові? Нехай навіть до «мертвої», але своєї (американської) землі? Без сумніву.

Якщо навіть нам озвучать, що один гектар української землі  буде коштувати 50 тис. грн,  чи є у кожного з нас гарантія, що після цього один американський долар не дорівнюватиме 50-ти українським гривням? Такої гарантії немає. Адже ніхто з нас і гадки не мав, що цей всюдисущий долар, який декілька років  тому вартував 8 гривень, нині міняють  за 28 гривень.

І що тоді? Вирішимо ми свої проблеми?  А чи надовго? Після цього настане час, коли ми будемо намагатися кусати кожен сам себе там, де не кусається. А оскільки це зможуть лише акробати, ми  знову будемо «гризти» один одного. У нас це зазвичай виходить.

Пора з цим завершувати.

Однак, якщо ми хочемо гідно, може, навіть і по-європейськи жити,  однозначно слід робити щось інше. Насамперед, не бути у всьому комусь подібним, а до поту чола працювати, щоб створювати подібний до європейського рівень життя свого народу. При цьому, за будь-яких умов  не догоджати тим, хто із всіх куточків світу дає нам подачки, ніби щиро співчуваючи та допомагаючи, але за такими умовами, що по суті своїй знищує українців.

Може, все це й не так? А, може, вони, ті, хто  ніби «чужий»,  цього  й не вимагає? Може, це знову «свої», рідні? Хто його знову знає?

До речі. А скільки нас сьогодні є? Хотілося б знати. Так, для гордості. Пам’ятаю, що колись, років з 25 тому, нас було більше 52 млн. Говорять,    що нині ніби близько 40 млн. Виходить, що за 26 років щороку 461,5 тис. земляків кудись дівалися? Куди? Війна ж сьогодні триває лише  3 роки.  А за що вона, ця війна? За всіх нас? Ні, вибачте. Лише і тільки за неї –  Українську землю.  У свій час її вивозили вагонами. Дав Бог, втомилися.

Можна наводити багато-багато різного роду припущень та прикладів. Однак, висновок, як на мене, мусить бути такий, що відповідно до  Основного  Закону –  Конституції – «Земля і її надра є власністю українського народу і розпоряджатися всім цим має лише український народ».

Тому, не маючи правдивого, нефальшованого механізму отримання  всенародного рішення щодо ринку сільськогосподарських земель, мови про її продаж  на Україні не може бути зовсім.

Довго вагаючись,  але відважившись поділитися своєю точкою зору з тобою, шановний житомирський  читачу,  я надіюся, що і  ти зробиш  те саме. Не будьте байдужими. Де із своїм, а де і з моїм ближнім, з сусідом і сусідами, товаришем і товаришами, родичем і родичами. Скрізь. Одним словом, з  українським народом, що завжди беріг  і буде берегти свою Землю для своїх нащадків. Настала і наша черга. Наші побратими все це вже третій рік роблять в окопах, а ми маємо підставити їм плече тут, в тилу. Не зрадьмо один одного та будемо єдині  в помислах і діях.

Можливо, я  не правий, можливо, перебільшую. Але я так думаю. А ви?

Слава Україні!

 

 

 

Володимир ОРЖЕХІВСЬКИЙ, 

депутат

 Житомирської районної ради

 

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.