Сьогодні: 25 липня 2021 року - неділя

wordpress themes.

СИНИЦЯ В РУКАХ ЧИ ЖУРАВЕЛЬ В НЕБІ?

Зміни, що нас супроводжують в сьогоденні, є тією рушійною силою, що наближає до мети і реалізації наших сподівань. Або відводять, чи заводять невідь-куди?.. Розумійте, дорогі селяни-власники землі, це на власний розсуд.
Час сподівань і звершень триває. А відтак кожен день має приносити нам те, чого хочемо, до чого прагнемо.

Як ніколи раніше, стає популярним і заслуговує з різних боків ніби великої «шани» та «поваги» Селянин. Особливо той, котрий має у власності земельний пай та коли його земля має при цьому високий оціночний бал та ще не втрачену її природну оцінку. Про таку землю кажуть: восени встромив у неї дишля, а весною на ньому вже є листочки.
Нині вилазять звідусюди, наче мухи на час весняного потепління, новоявлені орендарі. Хочуть земельки. Ні, не працювати на ній. Бавитися. Сьогодні такі забавки їхнім режисерам, сценаристам і акторам приносять немалу грошову вигоду. Таку, яка нам з вами і не снилась. Нині це не забороняється і називається все це «конкурентною боротьбою». Вибачте, здоровою конкурентною боротьбою! І ніби спрямованою на поліпшення саме життя селянина – власника землі…
Славнозвісний Остап Бендер з божевільною ідеєю розбудови Васюків у Нью-Васюки не йде в порівняння з так званою нинішньою конкурентною боротьбою за володіння землею. Бендер відпочиває. Формула успіху тих, хто завадився виманювати у селян землю в оренду, проста: я тобі, селянине, не маючи ані лопати, ані граблів, пропоную «золоті гори», а ти, селянине, укладаєш зі мною договір оренди своєї земельки. Ну, хоча б на років так 15-20.
Зазвичай такі підписані, а значить погоджені селянами договори оренди, без сумніву, приносять селянам наступне. Посилюють пам’ять про те, що до укладення нового договору оренди ніби були права на розпорядження своєю землею, а після довгих поневірянь, до «макітри» доходить, що власний шмат землі вже майже не повернути. 
Душу заповнює біль, гнів, розпач, зневіра і безсилля. Про вираз милих і рідних облич в особі своїх дітей та онуків не варто говорити. Боляче. Подібні ситуації розхитають будь-який організм. Напевно, і залізний…
Усе це, шановні, може трапитися з будь-ким, якщо наші дії і вчинки не будуть самоусвідомлені в частині переваг щодо вибору орендаря вашої землі. Зорепади щасливого майбутнього, які можуть оспівувати або про які можуть клекотати далекі від землі залітні «журавлики-орендарі», почасти і майже завжди є тим, про що давно і постійно ми мріємо. А як інакше? А щодо того, як все це відбувається в повсякденному житті, як здійснюються ці мрії, ми бачимо, на жаль, не один рік.
Зазвичай, рівень матеріального і духовного добробуту кожної селянської родини вимірюється і забезпечується важкою і щоденною з ранку до ночі нестерпною працею. У будь-яку пору року і в будь-який час доби. З сонечком, з дощем, з негодою. І з дитинства привчені до праці на землі селянчики з часом стають селянами, які без цієї щоденної праці не можуть віднайти собі місця. На щастя, більшість з них на час нових співів чи нового клекотання про створення омріяного селянами життя вже добре розуміється. У рівні довіри до нових обіцянок велика заслуга «папєрєдніків», які були при владі. Вчителів було – хоч греблю гати!
Можливо, і дай Боже, щоб так і було, коли комусь із селян щось дійсно таки легко вдалося отримати від життя. Але в такі «джекпоти» не віриться. Хоча ні, збрехав. Пробачте. Дописався.
А земля, що подарована селянам? Хіба ж це не джекпот? Саме вона, скоріше, права на неї, як нині модно вживати, є ніби бонусом і бажаним «джекпотом» для селян.
Як на мене, то я б назвав це віддачею довготривалого боргу селянам за їх щоденну з ранку до ночі працю, результати якої у свій час годували по всьому світі всіх і вся. Причому, навіть набагато краще, аніж тих, хто цих результатів у поті чола досягав. А з другого? А з другого – дратував. Дратував тих, хто бачив в таких селянських, українських результатах праці велику небезпеку. Навіть загрозу, якщо хочете. Бо за будь-яких умов розуміли наслідки від появи на зарубіжних ринках можливих обсягів української сільськогосподарської продукції.
Без сумніву, що під накидкою і покровом благодаті для українських селян, зарубіжними і не тільки «грамотєями» було розроблено сценарій під гаслом: землю за будь-яку ціну – селянам! Навіть не за їхні, а зарубіжні гроші. Вони, сценаристи, чітко розуміли, що коли розпочнеться дерибан сільськогосподарської землі, часу на оговтання та повернення вже не буде.

А там? А там, якщо щось побачимо, придумаємо. Підкинемо ще щось. Ця ідея нашими керманичами і обранцями, подібно блюзнірам, зрадникам і холуям була не лише під їхні ж один одному оплески прийнята, а й доповнена ще більш «фаховими» і науково обґрунтованими національними тлумаченнями, що ніби в поті чола розроблялися в академіях та міністерствах. Багато з таких трудоголіків навіть медалями чи ще чимось нагороджувалися. Звісно, що і в інших місцях також.
Нині маємо те, що маємо. Зазвичай, ягнята йдуть за своїми баранами. Мені видається, що ми у більшості своїй подібні до ягнят, оскільки на всі земельні новації досить пасивно реагуємо.

Доля ягнят залежить від баранів. (Аксіома).
Щодо повноти отримання прав власності на землю селянами, то цей процес майже завершено. І на сьогодні українські селяни вже й не відрізняються від інших європейських селян. І ніби український селянин нині може вільно розпоряджатися своїм правом на землю, самостійно її обробляти і мати необхідні родинні статки. Добре працюєш – добре живеш! Саме про це селяни на час реформування агропромислового комплексу дійсно мріяли. І що? А нічого. Бо вийшло так, як і мало вийти…

Якщо добре, сильно та довго працюєш, то точно добре спиш, але не довго живеш.
Ними, чужими й «рідними» сценаристами та режисерами, все було продумано. Адже селяни власними «граблями» – розпухлими й покрученими руками і ногами на власній земельці довго працювати не зможуть. Їх селянський запал та енергія швидко згаснуть. Бо мати право на землю – то одне, але далеко не все… На власному ентузіазмі далеко не заїдеш. Нехай попробують в час «великих реформ» взяти, а насамперед віддати отриманий кредит. Нехай навіть на ту ж техніку. Дудки! Хоча й після 2004 року омріяні на початку 90-х років надії потроху стали реалізовуватися. Жаль, що недовго це тривало. Напевно, що і це було продуманим.
Не уявляю, як би ми нині виглядали, коли б на початку Незалежності і реформ селянин міг отримувати, подібно до європейських селян, кредитні ресурси? Ну, хоча б на придбання техніки. За європейськими умовами – років на 10-15, та ще й за європейськими відсотками. Не уявляєте? І я не уявляю. Згадайте 90-ті роки. Як тоді «солодко» було нашим нинішнім керівникам сільськогосподарських підприємств. Вони ж тоді були подібні до «камікадзе». Адже, по-новому створені суб’єкти аграрної діяльності за сценарієм «благодєятєлєй», повинні були б «загнутися», а не вижити.
На нашу земельку ще тоді, на початку реформ, бажаючих та охочих було, як до речі і зараз, не менше.

Однак, не так сталося, як шарлатанами прогнозувалося. Потихеньку керівники аграрних формувань Житомирського району стали заявляти про себе, що вони нікуди не ділися і не збираються кудись діватись, надихаючи при цьому інших своїх колег до ефективної праці на своїй, Богом даній землі.

Тому надія наших керманичів та зарубіжних «хазяїв» щодо швидкого отримання прав на використання української землі лопнула. Але не зовсім.
Постало питання: щось з цим треба робити. Але що? Адже гроші на приватизацію витрачено, хабарі роздані. Де ж результат? Поки що нема. Вірніше, є, але не такий, який прогнозували…
То який же вихід? Необхідно попросити українських «фахівців», нинішніх реформаторів, підготувати певні пропозиції до українського земельного законодавства. Так, щоби на цей раз все-таки отримати передбачене право (бажано ще й надовго) в частині використання земель сільськогосподарського призначення. І що? Ура! Потроху виходить. Мізки селян вже не здатні осмислити, що щороку з ними роблять. Втомлюються і зневірюються. Інші пішли на вічний спочинок і вже не втомлюються.
Вчора, сьогодні працівники відповідних земельних служб слів на вітер не кидають. Ось уже який рік вони готують і постійно підкидають нам нові, ніби прозорі, але водночас ганебні пропозиції для узаконення. І їх узаконюють. При цьому їм не важливо, що все це не приживеться в українському селі. Рівно як і те, що вони – так звані «фахівці» із земельних питань – в більшості своїй виросли на балконах, і що весь їх нинішній реформаторський світогляд формувався тільки на базі планшетів та комп’ютерів. Ну і що? Ну і що, що більшість з них не з села і не розуміють взаємовідносин на селі? Кого все це хвилює? А слід було б, щоб хвилювало. І надто вже від всього цього прикро та боляче. А особливо, що думка «низів» таким розробникам нецікава.

Стає зрозумілим наступне. З них не питатимуть за наслідки, як не питатимуть з тих, хто замовляє та підписує підготовлені такі ганебні і майже загрозливі для українців нові блюзнірські пропозиції. Для них головне, щоб ця дурня вийшла в світ і стала підставою для керівництва в сьогоденні.
Що ж, врешті-решт, маємо зі всіма такими змінами, що ніби спрямовані на покращення життя селян? Без питань, панове! Це складно. Одне ясно.
Маємо знову те, що маємо. На щастя, маємо при цьому ще не втрачену надію на омріяне покращення. Нам стане краще! Без будь-якого сумніву! Хвилює і непокоїть: коли? Може, вже сьогодні? Може, дійсно, для цього достатньо лишень віддати новим орендарям право на використання землі. Адже те, що сьогодні нам нові орендарі, подібні до журавлів у небі, обіцяють взамін того, що маємо, ми ж дійсно досі не мали. Вони ж, ці нові обіцянки, подібні манні небесній.
Може, дійсно, разом з новими орендарями прийшла пора здійснення мрій? Може, й так, а може… Але, за будь-яких умов думаємо і зважуємо. Зважуємо і думаємо. Перепочиваємо і знову радимось. Ще, ще й ще. Не один раз. Поодинці і гуртом. З будь-ким. Може, навіть і з нашими обранцями. А чи варто? Варто. Може, не з всіма, але варто. Вони також різні. Зважуємо, ще й ретельно, – але все. І те, що «за», і те, що «проти». Адже, хто питає, той не блудить.
Але чому ж сьогодні так все серйозно? Часи змінилися? Ми самі. І дехто біля нас. Самі ж дозволили. Голова обертом. Скільки ж можна? Це ще не все. Набираймося нового терпіння.
А чули, що хочуть розпочати торгувати землею? Є балачки щодо задоволення прав власників земельних паїв, які надто довго утискаються. Що пора ставити крапку в цій проблемі. І як це – торгувати землею, яка моїх дідів, батьків і мене з дітьми та внуками ще й нині годує? Цікавимося? Хвилюємося? А чи всіх це цікавить і хвилює? Ні, звісно, що не всіх. Одні переконані, що цього не може бути. Інші вважають , що Бог має втрутитися в мізки невігласів і дати розуму, щоб цього не сталося. Звісно, що є й інші. Їх зовсім мало. Вони ніби сильні. Насправді ж – навпаки, шкідливі, підлі та без душі. У них своя думка. Дарма, що різниться з народом. Це майже природно. На нього, тільки на нього – Господа Бога – велика надія. А чи не пора дати йому спокій? Може, самим пора щось робити? Бо видно, що всі ці благодєтєлі і новозалітні журавлі жити точно не дадуть. Зваблюють, холєра ясна!
Я б, якщо комусь цікаво, розпочав ось з чого. Простого порівняння. Наприклад. Того, що є, з тим, що буде і коли. Чим гірший нинішній Орендар, який, ніби синиця в руках, від журавля, що так високо в небі, але так і прагне до рук, запевняючи в покращенні вашого життя? Чи є у вас з нинішньою синицею в орендних стосунках проблеми? Чи можна їх усунути? Якщо так, то чи варто щось або все відразу змінювати? Адже ви до сьогодні розумілися. Нехай навіть по-різному. Знаємо ж одне одного не один рік. І вже ніби рідні. На все воля Божа. Але це ваш, дорогий селянине, вибір, і ви мусите це робити самі.
Пора його робити виважено і усвідомлено. Насамперед пам’ятаючи, що при цьому не може бути байдужості. Напевно, слід вдосконалювати все те, що є, зберігаючи при цьому своє право (в нашому випадку на землю), і гарантувати його для майбутніх своїх дорогих українчиків?
Тонна запитань. І ми з вами, дорогий селянине, в цьому маємо не лише поодинці, а й всі разом розібратися. Звісно, що розберемося. Були б бажання та воля. Завершуючи свою таку бесіду з вами, мені в черговий раз розвиднилося. Ніби до сьогодні все, що стосується землі, мало на меті не прирівняти вас – селян – в демократичних правах, як у європейських країнах, а зрівняти з чимось… Може, й з нею самою. Не віриться. Дуже хочу помилятися.
Бажав би погомоніти про нинішніх синиць та синичок, які я ототожнюю із визначенням «орендар». При цьому, забігаючи наперед, скажу про те, що вони сьогодні, через невиважені ваші рішення, можуть не відлетіти з наших рук, а бути вигнаними. Вважаю, що такі ваші дії подібні до гріха. Але для орендарів, хто дійсно заслуговує копняка під зад, це робити слід, і негайно. Це точно не гріх.
Розпочну із синиць більш сильних, які, на щастя, в нас є. Свої, рідні, районного виховання.

І вже майже був готовий разом з вами вести розмову про наших нинішніх орендарів, але передумав. Це буде неправильно. Ви, дорогий і шановний власнику землі, маєте з ними стосунки і насамперед тільки ви маєте давати оцінку вашим орендним стосункам. Подбайте про поліпшення таких стосунків саме в цивілізований, людський, по-селянськи мудрий господарський спосіб.

Ви це можете. Я знаю…

Володимир ОРЖЕХІВСЬКИЙ,
голова постійної комісії
 
Житомирської районної ради

з питань розвитку АПК

 

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.