Сьогодні: 04 серпня 2021 року - середа

wordpress themes.

АНАТОЛІЙ  ДАВИДОВ: «КОЛИ СТАВ ДЕПУТАТОМ, НА МОЇ ПЛЕЧІ «ЗВАЛИЛАСЯ» ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД ГРОМАДОЮ»

Інтерв’ю депутата Житомирської районної ради (фракція «Батьківщина») Анатолія Володимировича ДАВИДОВА.

– На мою думку, вік людини роками не вимірюється, –  з таких філософських міркувань розпочав Анатолій Володимирович Давидов. – Роки – це певний відлік, а вік у ширшому розумінні – це стан душі, думки, враження. Коли говоримо конкретно про мої  72 роки, то так склалося, що саме вони стали своєрідним рубежем, який визначає зрілий вік чоловіків, коли вони могли перейти, так би мовити, з активного способу життя у більш спокійне. Хоча це дуже умовні грані. Бо впевнений, що копа літ – далеко не межа людських можливостей і їх втілення в життя.

– Анатолію Володимировичу, коли ви в 2015 році балотувалися у депутати Житомирської районної  ради, певно, мали власне бачення того, як працюють в органах місцевого самоврядування. Чи збіглися бачення та сподівання з реаліями?

– У селі Калинівка Житомирського району я працюю майже 19 років. Так склалося, що серед тих, хто  займається підприємницькою діяльністю, лише  я завжди  відгукувався на звернення людей. Усі питання, які виникали у селі, мені доводилося вирішувати. Можливо, тому що люди  раз звернулися – і після того, коли я зміг їм в чомусь посприяти, вони вже взяли за правило приходити до мене зі своїми проханнями.

До прикладу: коли на сході села вирішували  облаштувати  ФАП, ніхто жодної ініціативи не проявив. Я за свої власні кошти купив будівельні матеріали і запропонував людям, щоб вони  знайшли будівельників. Однак мені довелося  і наймати будівельників  для виконання робіт. Зробили гарний ФАП, у районі такого, відверто скажу, немає. Інше завдання:  тепер треба забезпечити  ФАП сучасним медичним обладнанням.

Зараз у Калинівці ремонтують місцеву церкву. Для цього потрібно було багато дерева. Я нарізав тисяч на десять. Коли батюшка хотів розрахуватися, я сказав:  грошей не візьму.

 Кому в селі криницю викопати, кому на весілля не вистачає, або треба дров завезти  старій людині, –  усі чомусь йдуть до Давидова.

Я товаришую з Левківським сільським головою Станісловом Окочею. У зоні АТО загинуло троє левківських хлопців, тому  запропонув сільському голові  спорудити пам’ятник, він цю ініціативу підтримав. Спільними зусиллями до Дня Перемоги ми відкрили монумент.

Особистих вигод у депутатстві я не шукав. Якраз моєю метою було те, щоб здобути  більше можливостей  для добрих справ заради  людей, для тієї громади, де я працюю. Коли став депутатом, на мої плечі звалилася відповідальність перед громадою.

– Наскільки демократичною та прозорою, на вашу думку, є робота районної ради?

– Усе відбувається  згідно з  регламентом. Усі демократичні основи, які повинні бути, у роботі районної ради є. Якщо питання розглядаються на засіданнях постійних комісій і погоджуються до голосування на сесії, вже ніхто не намагається нав’язати іншу позицію. Кожен депутат має свою думку і має можливість її відкрито висловити.

– Чи нині задовольняють усі ваші політичні амбіції ідеї ВО «Батьківщина»?

– Я відкрито можу сказати, що перед тим, як балотуватися до районної ради, різні політичні партії пропонували внести мою кандидатуру до свого виборчого списку. Можливо, звернули увагу на те, що у мене серед людей є авторитет, мене знають і  в Калинівці, і в Клітчині, і в Левкові. Було багато пропозицій від партії влади. Я зробив для себе висновок, що такі партії, як «Народний фронт», «Солідарність» – створюються лише на період виборів. «Батьківщині» вже 16 років, до її діяльності можна ставитися по-різному. Однак  програма цієї політичної сили  спрямована на забезпечення соціальних стандартів,  це мене зацікавило і тому я прийняв рішення балотуватися від «Батьківщини». Це, власне, усі мої політичні амбіції.

– Які недоліки нинішньої влади?

– Корупції не поменшало. Приймаються закони,  які б можна було порушувати і щось з того мати. Війна на Донбасі, втрата Криму… Стосовно цього у керівництва держави мала б бути чітка лінія, як зупинити ці процеси.  Якщо зло йде з Росії, треба з цим злом розмовляти, йти на компроміси, захищати свої інтереси. У нас майже щодня на Донбасі убивають хлопців – і це чомусь стало нормою. Політика – це мистецтво компромісів, але чому ми такі безпорадні?

Далі: в уряд йдуть угодні  люди. Я не маю нічого проти Луценка, але сам принцип зміни закону під одну людину насторожує суспільство.  Скільки у нас було президентів – і кожен підлаштовував Конституцію під себе. Такого не повинно бути. 

– Україна прямує до Європи, однак, щоб це було дійсно так, потрібно, аби й усі галузі мали відповідний рівень. Чого не вистачає нам, щоб українці мали достойний рівень життя?

– Не вистачає дисципліни, самодисципліни кожної людини, де б вона не працювала. Можливо, я ретроград, але у мене завжди було золоте правило: якщо дав слово, дотримайся його, взяв зобов’язання – виконай. Ці два критерії мені допомагають успішно працювати. Для того, щоб йти в Європу, потрібно змінити свідомість. Знаю з власного досвіду: коли людину контролюєш, вона працює, відійдеш – вона вже зайнята чимось іншим. На Заході притягують до відповідальності за будь-яку дрібницю. Чому наші їдуть в Польщу чи Німеччину і працюють там добре, якісно? Тому що за законами цих країн  працівника можна покарати  і примусити працювати. А це дуже важливо. Для того, щоб йти в Європу, ми розпочали чимало реформ, забувши про головну реформу – економічну. Коли економіка в державі почне зростати,  інші реформи зрушаться без особливих зусиль. 

Коли говоримо про децентралізацію, чомусь взяли один критерій – обєднання громад. Але в децентралізації головне – передати повноваження  на місця. Нам говорять: об’єднуйте громади. Однак чітко не визначили, які пріоритети матимуть ці громади. Кажуть: будете мати землю! Однак землі і в межах і за межами населених пунктів майже немає. Її всю вже пороздавали і продали, хоча продажу землі у нас не було.

Європу треба почати з себе.

– Є така українська приказка: «Чому бідні  бо дурні, чому дурні – бо бідні»!  Чому українці принижують себе?

– У нас усе є: кращі землі у світі, красиві, працьовиті, розумні люди. Згадайте Прибалтику, Польщу, коли від нас туди вивозилося практично усе. Там пішли не шляхом «купи-продай», а почали втілювати новітні технології. Я не можу відповісти, чому ми такі. Напевно, тому, що у нас такий устрій в державі, який не дозволяє вийти з цього коловороту «бідні – бо дурні, дурні – бо бідні».

 – Розкажіть про себе.

– За фахом я інженер-будівельник, закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут. У Житомирі працював заступником директора  заводу  ЗМК, генеральним директором «Сільбудіндустрії». Потім поїхав на Північ, де працював начальником будівельного управління, будував дороги, нафтові об’єкти, газопереробний завод. Десять років будував місто Муравленко в Тюменській області. Почав будівництво «з нуля», поїхав звідти, коли населення  було 30 тисяч. Кожен місяць здавався п’ятиповерховий будинок.

Повернувся в Україну. У  1997 році купив пилораму, щоб не лежати на дивані. Я є членом правління асоціації будівельників області. Я кожен рік сплачую 150 тисяч гривень податків.  Єдиний пилорамник, хто є платником ПДВ, це – Давидов.

– Що має зробити людина, аби втратити вашу повагу?

– Коли хтось збреше, вкраде. Не сприймаю пиятиків.

– Що вважаєте в житті найголовнішим?

–  Сім’я  – дружина, двоє синів, четверо внуків. Решта все – тлінне, яке сьогодні є, а завтра його може не стати.

Так сталося, що у нас в сім’ї  рано померла мати, мені було вісім років, братові шість, сестрі всього чотири роки. Батько одружився вдруге, народилося ще двоє дітей. Жінку, яка прийшла в нашу сім’ю, ми називали матір’ю. Згодом, коли став дорослим, до мене зверталися усі, і я допомагав, чим міг. Молодший брат звертався до мене на «ви».

Сьогодні  мій старший син Висиль працює поряд зі мною. Син Євгеній  – начальник ветлабораторії  на ринку, він кандидат ветеринарних наук. У старшого сина троє дітей: Денис, Юра, Яночка, у Євгенія – донька  Аннушка. Онук Денис вступив у Київський інженерно-будівельний університет, сподіваюся, що він започаткує династію Давидових-будівельників.  Дружина Людмила Василівна  працювала старшою операційною сестрою в лікарні на Богунії, зараз на пенсії. Я щиро люблю свою родину, вона у нас дружна. Головне, що ми розуміємо одне одного і завжди радимося між собою.

Інтерв’ю записав

Олексій ПРОЦЕНКО

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.