Сьогодні: 15 листопада 2018 року - четвер

wordpress themes.

Володимир Оржехівський: «Село – душа України»

Володимир Миколайович Оржехівський не потребує особливого представлення. Майже десять років він…

очолює управління агропромислового розвитку райдержадміністрації та вже другу каденцію є депутатом Житомирської районної ради. Один з найактивніших депутатів, який не пропустив, мабуть, жодного з засідань сесій та постійної  комісії з питань розвитку агропромислового комплексу, земельних відносин та екології, в роботі якої бере участь, відстоюючи, насамперед, права тих, хто виробляє чи не найголовніший ресурс будь-якої країни – продовольство.

Те, у якому стані знаходиться наше сільське господарство, напряму залежить від того, які права та можливості мають головні особи у виробництві сільськогосподарської продукції. Коли виробники поставлені у жорсткі рамки урядових постанов, де у параграфах статей не розуміється головного: що земля – це не лише багатство країни, а основний засіб виробництва, сільськогосподарської діяльності, домогтися розквіту  сільського господарства у країні важко.

  • Чомусь так сталося, що замість розумного ставлення до землі як до живого організму, як, якщо хочете, до начала всього й духовного, й матеріального, – замість того, щоб збагачувати виробничий  потенціал своїх чорноземів, ми маємо, навпаки, їхню занедбаність. Таке враження, що існуюче законодавство у частині земельних відносин тільки шкодить селянину, а відтак і якості його праці на землі. Ось, наприклад, хоча б система надання кредитів для виробників сільгосппродукції: у кожній сільській громаді є достатньо фахових людей, які, маючи доступ до отримання кредитних ресурсів, могли б забезпечити ефективне використання землі. Скажімо, за кордоном можна взяти кредит на 25 років під півтора проценти, а у нас – тільки на шість місяців під заставу майна та бізнесу.  Володимир Миколайович ррррррррррВВЗа доступних умов – емпірично –  хіба ми не могли б нагодувати тих 320 мільйонів людей, маючи  на своїй території 1/10 всіх світових запасів чорноземів? Але склалося так, що нам не дають можливості це зробити.

У частині земельних відносин – поки що нікому з товаровиробників, які працюють на землі, не вдалося переконати владу, уряд, і досягти того, щоб розпорядження землею могло відбуватися на рівні виконкомів сільських рад, райдержадміністрацій або районних рад. Наразі ми маємо таку абсурдну ситуацію, коли розпоряджаються земельними ресурсами одноосібно керівники обласних управлінь Держгеокадастру, які почасти не є фахівцями у цій сфері, не є  обізнаними у  житті сільських територій та не зацікавлені у їхньому розвиткові. За майже 25 років незалежності влада, на жаль, до кінця не усвідомила, що реформи на селі не можна приймати задля самих реформ, вони повинні бути дієвими та прогресивними.

– Вже багато років мусується питання про продаж землі, що ви думаєте з цього приводу?

  • Це ймовірність тієї ситуації, коли, наприклад, наші сільгосппідприємці – ті ж Баранюк, Швець, Дєньга – окультурили землі, у продуктивний спосіб їх використовують, і раптом вступає в дію закон про продаж земель. Приходять латифундисти – і просто скуповують у орендодавців землю… На сьогоднішній день оренда – більш прийнятна форма земельних відносин, хоча і в ній є свої недоліки: подекуди відбувається блокування окремих обсягів сільгоспугідь з метою переуступки своїх орендних прав іншому господарю. Повертаючись до реформ, що приймаються у сфері земельних відносин: взяти, хоча б, постанову Кабінету Міністрів України  № 1051, яка вступила в дію з 2013 року – «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» і нанесла величезну шкоду в частині використання сільськогосподарських земель. Нею створені такі умови, що тепер можна піддати землю державній реєстрації без згоди першого власника. А скільки є таких постанов, які не можна застосувати на практиці, тому що вони відірвані від реального життя на селі і від реальної праці на землі! От про що треба, у цивілізований спосіб, – але просто волати, відстоюючи свої права сільгоспвиробника. Давати зрозуміти, що не можна використовувати тих, хто трудиться на землі, тому що вони не тимчасові, вони працюють і будуть працювати тут завжди, з покоління в покоління. Саме на селі, на аграрному виробництві тримається добробут нашої країни, село – це душа народу, його сила від джерел землі.

Ще одне дуже важливе питання у сільгоспвиробництві – щоб поліпшити ефективність використання сільгоспугідь, варто не лише враховувати кількість отриманої продукції, а знати (це головне), які заходи слід проводити суб’єктам господарювання для збереження її родючості. Раніше у сівозміні завжди був обов’язково цукровий буряк, тепер же навпаки – його повна відсутність, тому що він не потрібний як сировина. Виробник, намагаючись втримати на плаву своє підприємство,  вирощує те, що реалізується з найбільшим прибутком, через що втрачає гарну якість грунтів.

Коньюнктура диктує і направленість сільгоспвиробництва. Скільки часу вже мова йде про розвиток тваринництва у нашому районі. Наявність ВРХ як показник має питому вагу і при оцінці роботи райдержадміністрації в частині аграрної діяльності на рівні області. У нас достатньо своїх керівників великих сільгосппідприємств, які б хотіли займатися тваринництвом, поєднати тваринницьку та рослинницьку галузі. Ті, що тільки зробили перші кроки у цьому напрямку, змушені були продати худобу, щоб було за що посіяти. Що можливо спланувати в державі, де солярка коштує протягом лічених місяців 8, а потім 18-20 гривень за літр? Як може відповідати за розвиток тваринництва райдержадміністрація,  коли  немає державницької політики, держава не створила умов, не забезпечила  сприяння розвитку цієї галузі.

  • Зрозуміло, що закони повинні йти «знизу вверх», тільки з місцевого досвіду можна сформувати загальні концепції для всієї держави. Що місцеві ради повинні пропонувати, щоб вивести на кращий рівень сільське товаровиробництво?
  • Дуже важливо, щоб виділення земельних ресурсів відбувалося на місцях і за згоди тих людей, які проживають на тій чи іншій території. Щоб орендар ніс повну відповідальність за використання землі. Зараз від сільських рад нічого не залежить, і як наслідок – сільськогосподарські угіддя роками не використовуються за призначенням.

Або взяти питання, яке на сьогодні не в змозі врегулювати ні депутатський корпус, ні управління АПР як району, так і області. Не вирішена одна з основних проблем – врегулювання взаємовідносин у діяльності між існуючими мисливськими господарствами і аграріями, як юридичними, так і фізичними особами. Найперше, що потрібно забезпечити – дію чіткого і прозорого механізму відшкодування збитку, нанесеного посадкам сільгоспкультур у найкоротші терміни. Ми ж не збираємо два врожаї, і тому якщо у травні нанесена шкода, то отримавши компенсацію, ще можна встигнути посіяти і виростити нове. Ніхто не проти мисливської діяльності, але землероб повинен мати законний захист. І нарешті ми мусимо донести до представників державної влади, що ставлення до селянина має бути іншим – це одне з основних завдань цивілізованої країни. Наполегливо, всім гуртом  нагадувати владі про необхідність запровадження на законодавчому рівні

механізму відшкодування понесених виробниками сільгосппродукції збитків, яке було б рівноцінне вартості тої продукції, яка там могла б вирости. У 2011 році  ПСП «Глибочанське» диким свинопоголів’ям було нанесено шкоди посадкам кукурудзи на зерно і сої на суму більш як мільйон гривень. В угодах між мисливськими товариствами та обласними органами місцевого самоврядування не передбачено відшкодування збитків підприємствам від потрави вирощених сільгоспкультур. Це в той час, коли мисливські товариства організовують полювання для іноземців та отримують за це тисячі євро…

  • Не можна не торкнутися і такої важливої теми на часі – територіально- адміністративної реформи, децентралізації. Цікаво дізнатися вашу думку про це.
  • Децентралізація необхідна, вона покликана підняти рівень життя на селі. Але якщо цей процес буде здійснюватися так, як це відбувається зараз, вона матиме певні проблеми. Знову не можна не повернутися до історії: за всі роки незалежності в Україні не було створено головного – необхідних умов для того, щоб нині існуючі дотаційні громади ставали спроможними. Бюджетна і податкова політика були побудовані так,  що левова частка усіх зароблених коштів надходила до державного бюджету, а потім громада має просити їх у держави, щоб зробити щось для себе. Як тільки акцизні податки спустили на місця, одразу ж в певних сільських радах зросло у 3-5 разів перевиконання бюджету. Звісно, умови у громад не однакові, але й всі інші види податків можуть наповнювати місцеві бюджети, і це й буде тією умовою, яка призведе до кооперації, об’єднання громад природним шляхом. Саме кооперування має стати і відправною метою, і кінцевим результатом об’єднання громад, коли кожна громада відчуватиме високу міру відповідальності за розпорядження коштами, за правильний їх розподіл.

Нині в районі складається план соціально-економічного розвитку, в якому передбачені лише цифри, але не передбачений жоден конкретний об’єкт. На прикладі реконструкції приміщення під дитячий садочок у Денишах: інфляція диктує свої умови у просуванні ремонтних робіт. Наскільки ефективнішою була б робота депутатів районної ради, якби вони  приймали рішення про те, скільки і яких об’єктів, які потребують  капітального, поточного ремонтів, реконструкції – закласти у план соціально-економічного розвитку на рік, і працювати над тим, щоб заробити кошти і виконати заплановане.

У нас не діє жодна районна програма у частині агропромислового комплексу. Не приймаються вони через відсутність коштів на їхній розвиток. З одного боку  в аграрній діяльності працює тільки приватний бізнес, з іншого – у аграріїв виникають проблеми, які не залежать від них, пов’язані з погодними умовами. Хіба не можна розробити механізм надання кредиту сільгоспвиробнику з районного бюджету, щоб він повернув його з процентами і  не звертався у комерційні банки? Що тепер робиться по відношенню до виробника, коли він опиняється у критичній ситуації? Вкладені кошти повинні сприяти матеріальному виробництву, забезпечити виживання.

Весь цивілізований аграрний світ живе на принципах добровільної  кооперації. Якщо на районному рівні і у кожному селі врахувати існуючий потенціал, розробити  економічну модель розвитку сільської громади, яка б організаційно сприяла виробництву, продажу виробленого і справедливому розподілу зароблених коштів – тоді майбутнє у об’єднаних громад, незаперечно, є. Як є майбутнє і у створенні контрактної армії, і у діяльності місцевих рад, спрямованій на захист своїх прав, інтересів і здобутків.

Будь ласка, поширюйте цей запис в соцмережах:
Follow by Email
Facebook
Twitter
Коментування та розміщення посилань заборонено.

Комментарии закрыты.